Казки, що лікує душу
«ДАВАЙ МИРИТИСЬ»
Колись дуже давно жили в одному чарівному лісі троє друзів: курчатко Ціп, повітряна кулька Жовточок та Сонечко. Вони дуже любили один одного, адже між ними було багато спільного. Кожного ранку друзі прокидалися і раділи зустрічі, даруючи посмішку та бажаючи доброго ранку.
Але одного разу сталося так, що друзі посварилися. Вони так сильно галасували, що перелякали усіх мешканців лісу. Коли курчатко, повітряна кулька та Сонечко заспокоїлися, виявилося, що вони з’ясовували, хто з них кругліший. Білочка, яка жила поруч, вирішила допомогти друзям помиритися. Кожного з них вона погладила і, коли курчатко Ціп , повітряна кулька Жовточок та Сонечко заспокоїлися, запропонувала їм пограти у веселу гру : скотитися всім разом з високої гірки . Друзі з радістю погодилися і побігли на гору. Коли ж вони опинилися внизу, то помітили, що скотилися майже одночасно. А це означає, що вони однаково круглі, і даремно сварилися.
Соромно стало друзям за свою сварку та поведінку. Сонечко одразу сховалося за хмаринку, курчатко Ціп – під листочок, а повітряна кулька Жовточок від сорому почала здуватися. Зрозумівши, що кожен з них був неправий, друзі одночасно вигукнули: «Давай миритись!» І знову Сонечко почало яскраво сяяти, курчатко Ціп від радощів весело сміялося, а повітряна кулька Жовточок знову стала такою, як і була – гарненькою та кругленькою.
З цього дня друзі більше ніколи не сварилися, не ображали один одного і жили у мирі та злагоді.
«Казка про дитячий садок»
Дуже давно існувала на світі чарівна країна, в якій жило багато-багато дітей. Все було в ній добре, окрім того, що вони не спілкувалися один з одним. Одні були надто сором’язливі, інші – боязливі, через це ніхто першим не хотів підходити, знайомитись та дружити.
Одного разу пролітала над цією країною добра фея. Її звали Добруша. У феї було стільки тепла і любові, що там, де вона пролітала, сонце сяяло яскравіше , пташки співали голосніше, все навкруги оживало і розквітало . Тому просто так пролетіти над країною фея не змогла. Вона почала кружляти і думати, що ж можна зробити , щоб в цій країні замість сліз , лунав веселий сміх , замість суму, було радісно і весело. Пролітаючи над високим пагорбом , Добруша вирішила побудувати на ньому великий, гарний і просторий будинок та назвати його - дитячий садок. У ньому зібрати разом усіх дітлахів країни і зробити так , щоб вони змогли приходити туди кожного ранку і товаришувати один з одним.
Змахнула Добруша чарівною паличкою, і на пагорбі почав з’являтися будинок. Він ріс, немов грибочок. Спочатку був маленький, потім став трохи більший, а згодом виріс великий, світлий і просторий. Засурмили сурми, закликаючи всіх дітей до дитячого садка. Добруша розповіла дітям про те , що це будинок не звичайний , а дитячий садок. Кожного ранку всі діти будуть збиратися в ньому , разом гратися і товаришувати . Діти були в захваті і відразу вирішили допомогти феї облаштувати свій будинок. Добруша погодилася, тому що, як відомо,спільна праця об’єднує. Діти із задоволенням прийнялися за роботу. Через деякий час затишний дитячий садок був готовий щоранку зустрічати дітей. Це він робить і нині, поповнюючись новою малечею.
«КАЗОЧКА ПРО ВІТЕР»
Жив-був на світі Вітер. Він був дуже допитливий, тому скрізь літав і спостерігав за всім, що відбувається у світі . Його цікавило абсолютно все: чому біжить струмочок, чому співають пташки та як світить сонечко. Але найбільше захоплення у Вітру викликали люди. Тому що вони про свої почуття не тільки розповідали, а ще й могли показати їх на обличчі (мімікою). Коли люди раділи – вони посміхалися та сміялися, коли сумували – плакали. Іноді вони сердилися і були злими та могли і навпаки – бути добрими і лагідними.
Дивлячись на людей, Вітер і собі вирішив спробувати показати людям свій настрій. Коли Вітер був добрим, він ледь-ледь пролітав над землею, даруючи людям легку прохолоду . Коли Вітер сумував, він кликав своїх подружок-хмаринок, і ті майже завжди плакали, жаліючи зажуреного Вітру. А коли хмаринки плакали, то на землю крапав дощ. Але одного разу вітер дуже розсердився. Тоді на землі утворилися смерчі, бурі та урагани. Вітер мав таку силу , що зривав дахи на будинках , виривав з коренем дерева і жбурляв їх на великі відстані. Він був такий сильний , що міг підняти в повітря навіть автомобіль.
Побачивши, що він залишив після свого спалаху гніву, Вітер злякався, а потім йому стало соромно. Після цього бешкетник зрозумів: найгірше, що може бути в людині – це злість, тому що після неї залишається багато поганого.
«КОЛИ ДЕРЕВА СПЛЯТЬ»
Коли дерева сплять, на землю тихо ступає Зима. Її усі чекають з нетерпінням. Звірі запасаються їжею, готуються спати, а деякі – змінюють колір своєї шубки. Птахи, які живляться комахами – відлітають, а ті, які залишаються зимувати, перебираються поближче до людей. Комахи шукають собі затишні та тепленькі шпаринки для того, щоб перечекати зиму.
Але найбільше Зиму чекають діти, тому що вона приходить не одна, а з новорічними святами та казками. Власне, зимою і трапилась наступна історія…
На узліссі жила собі маленька ялиночка. Того року вона вперше в своєму житті побачила прихід Зими. Проходячи повз ялинку, Зима посміхнулася і промовила: «Ось, нарешті, я і знайшла потрібне деревце!» З цього моменту життя ялиночки змінилося. Звірі та птахи кожного дня, проходячи або пролітаючи повз деревце, віталися з ним, бажаючи гарного дня та настрою. Ялиночка від такої уваги з дня у день ставала гарнішою та зеленішою. Згодом мешканці лісу почали зносити до неї різноманітні прикраси. Спочатку ялиночка дивувалася, що на галявині збираються одразу всі звірі: лисички, зайчата, білочки, вовки та ще багато інших. Коли ж вони почали прикрашати ялинку, вона зрозуміла, що саме її Зима обрала святковим новорічним деревцем. Потім прийшов рідний брат Зими – Новий Рік. Усі звірі зібралися біля прикрашеної ялинки, водили хороводи, співали пісні, танцювали, веселились та дарували один одному подарунки. Білочка подарувала усім горішки, а той, хто їх не їсть, почав перекочувати горішок з лапки у лапку. Ведмідь подарував шишки, зайчик - моркву, адже вона корисна і смачна. Лисичка з Вовчиком принесли на свято ягоди калини, щоб усі були здорові.
Ялинка дивилася та пишалася тим, що допомагає Зимі та її брату Новому року об’єднати всіх лісових мешканців у велику дружну родину. Зустрівши Новий рік, звірі порозбігалися по своїм домівкам чекати на весну та готувати нові прикраси для ялинки, Зими та наступного Нового року.
«СНІЖИНКА»
Жила собі на світі маленька Сніжинка. Вона була дуже гарна і тендітна, але не дуже вихована. Сніжинка вважала себе найгарнішою у світі. За це оточуючі почали називати її Задавакою. Одного разу вітер-розбишака грався з іншими сніжинками, підкидуючи їх легенько у повітря. Підкинув і Задаваку. Але сніжинка так розсердилася і закричала, що вітер одразу завмер і стих.
- Що трапилось, Задавако? Чого ти так галасуєш? Невже не хочеш погратися зі мною?- запитав Вітер.
- Ні,- відповіла Задавака. - Я не хочу гратися. Я хочу, щоб всі дивилися на мене і говорили, що я найгарніша сніжинка в цілому світі.
- Задавака, ти дуже гарна. Але подивись навколо себе, всі твої сестри-сніжинки теж неймовірно красиві. Ви всі різні, але однаково біленькі та тендітні. Ваші промінці однаково гарно виблискують на сонечку і риплять на морозі. – відповів сніжинці Вітер.
- НІ!!! – закричала Задавака. – Ти взагалі нічого не розумієш в нашій красі! Такої гарної сніжинки як я, немає в цілому світі!
Від такої зневаги до своїх сестер та подруг, Вітер розсердився на сніжинку. Дмухнув на неї з такою силою, що вона відлетіла дуже далеко. Летіла собі сніжинка, летіла, аж раптом відчула, що почала…танути. Задавака опинилася там, де ніколи не буває зими. Там сніжинка розтанула, перетворилась на краплю і потрапила до дзвінкого струмочку, який спішив показати своїм друзям-краплинкам увесь світ.
Разом з іншими краплинками, колишня сніжинка Задавака і собі вирішила побачити світ. Струмочок пробігав по безкрайнім лукам, які були вкриті шовковистою травою; по лісам, які вразили Задаваку величчю своїх дерев та чарівним співом незвіданих птахів. Наостанок подорожі струмочок приніс своїх краплинок до ріки, яка вражала своєю бурхливістю і стрімкістю. Задаваці здалося, що такої краси вона не бачила ніколи в житті. І стало їй соромно, що вона вважала себе найгарнішою у світі. Раптом Задавака побачила свого давнього знайомого Вітерця, і звернулася до нього:
- Вітер! Вітерець! Зупинись! Це ж я, Задавака! Вибач мене, будь ласка,- закричала сніжинка. – Я багато чого побачила і зрозуміла, що була неправа. Адже все, що нас оточує – прекрасне. Мені дуже соромно, я більше такою не буду. Поверни мене до моїх сестричок-сніжинок!
Підхопив її Вітер і відніс на своїх крилах до улюблених сестер. І більше ніколи в житті Задавака не вважала себе найгарнішою у світі.
